Головна
загрузка...
Авторське право / Аграрне право / Адвокатура / Адміністративне право / Адміністративний процес / Бюджетна система / Гірське право / Цивільний процес / Цивільне право / Європейське право / Житлове право / Виборче право / Інформаційне право / Виконавче провадження / Історія політичних вчень / Конкурсне право / Конституційне право зарубіжних країн / Конституційне право Росії / Криміналістика / Міжнародне право / Спадкове право / Право власності / Право соціального забезпечення / Право юридичних осіб / Правознавство / Підприємницьке право / Сімейне право / Соціологія права / Судова психіатрія / Судова справа / Митне право / Теорія та історія держави і права / Трудове право / Кримінальне право / Кримінальний процес / Фінансове право / Екологічне право / Ювенальна юстиція / Юридична антропологія / Юридична техніка / Юридична етика
Головна >
Юридичні науки >
Міжнародне право >
« Попередня Наступна »
Л. П. Ануфрієва, К.А Бекяшев, Г. К. Дмитрієва та ін. Міжнародне приватне право: Підручник / Відп. ред. Г. К. Дмитрієва. - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: ТК Велбі, Вид-во Проспект. - 688 с., 2004 - перейти до змісту підручника

19.3. Надання правової допомоги. Виконання іноземних судових доручень

загрузка...

Під правовою допомогою в сучасних міжнародних відносинах, як правило, мається на увазі вчинення окремих процесуальних дій, передбачених законодавством запра Шива боку: складання, пересилання, вручення документів, отримання речових доказів, допит свідків, експертів та інших осіб для цілей здійснення цивільного процесу у цивільних, сімейних і кримінальних справах. Прохання про надання правової допомоги зазвичай складаються мовою запитуючої сторони. Однак за домовленістю сторони можуть використовувати бланки на двох мовах. Часто органи юстиції надають взаємно на прохання іншої сторони сприяння у встановленні адреси осіб, що знаходяться на їх території, в рамках надання правової допомоги у цивільних або кримінальних справах. Велика частина процесуальних дій, що входять в обсяг правової допомоги, пов'язана з діяльністю суду з розгляду справ міжнародного характеру. Вони виконуються у формі судових доручень. Судові доручення та інші види правової допомоги в сучасній міжнародній практиці здійснюються значною мірою на основі міжнародних договорів.

Європейські та деякі інші держави, у тому числі США, уклали угоди по приватним аспектам міжнародного цивільного процесу та правової допомоги в галузі вирішення цивільних і торгових справ: Гаазьку конвенцію про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних і кримінальних справах від 15 листопада 1965 г.322, Гаазьку конвенцію про збір за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 г.323 Російська Федерація Федеральними законами від 12 лютого 2001 приєдналася до названих конвенціям324.

7 червня 1968 підписана Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства, а 15 березня Додатковий протокол до ней1. З урахуванням складу учасників Гаазьких конвенцій 1965 і 1970 рр.., Коло яких, як видно, виходить за межі одного континенту (зокрема, Європи), вони здатні забезпечити більший географічний обхват надання правової допомоги та співробітництва держав у галузі цивільного процесу в цілому, ніж Гаазька конвенція 1954 р., що зв'язує переважно європейські країни. У цьому відношенні Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів важлива насамперед тим, що її положення спрямовані на спрощення та прискорення процедури вручення документів, а також на вироблення компромісних варіантів, що влаштовують країни не тільки континентального, а й «загального права», внутрішнє законодавство яких відрізняється відомою специфікою.

Так, крім вручення документів по дипломатичних каналах або через центральні органи юстиції, а також через органи, спеціально створювані згідно Конвенції 1965 государ-ствами-учасниками для цих цілей, допускається вручення документів перебувають за кордоном особам безпосередньо дипломатичними або консульськими представництвами, якщо відповідно до ст. 8 Конвенції держава не заявило в силу ст. 21, що воно заперечує проти подібного вручення на її території, крім випадків, коли документ вручається громадянинові тієї держави, звідки надійшов документ. Оскільки Федеральний закон про приєднання Російської Федерації до Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів від 12 лютого 2001 року не були містить згадки про таку заяву, слід укласти, що будь-яким знаходяться на території Росії особам вручення судових та позасудових документів, що підпадають під сферу дії Конвенції, може бути здійснено дипломатичними або консульськими представництвами держав-учасниць. Рівним чином російські дипломатичні або консульські установи за кордоном вправі вручати документи не тільки російським громадянам, але й іноземним громадянам або юридичним особам беруть участь у Конвенції країн, що знаходяться на території конкретної держави.

Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970

, в свою чергу, як і Конвенція 1965 р., встановлює спрощений порядок зносин відповідних органів в частині виконання судових доручень

'Підписана в Лондоні Конвенція набула чинності для РФ з 13 травня 1991 р. У Додатковому протоколі 1978 Росія не бере участь. про виконання окремих процесуальних дій у цивільних або комерційних справах, наприклад про допит свідків, виробництві судового огляду, отриманні висновків експертів і т. д., через спеціально призначаються органи, а також через дипломатичні та консульські установи, що знаходяться на територіях іноземних держав - учасників. При цьому, однак, в останньому випадку необхідно отримання особливого дозволу з боку компетентних інститутів держави, який направив дипломатичного представника або консула, якщо мова йде про громадян країни перебування або громадянах третіх стран325. Варто відзначити у зв'язку з цим, що, хоча міжнародна практика визнає можливість виконання доручень іноземних судів і здійснення інших дій по наданню правової допомоги на засадах міжнародної ввічливості і в відсутність міжнародного соглашенія326, система відносин у даній області, заснована на договірно-правових засадах, забезпечує гарантований порядок і дотримання необхідних процедур в ході виконання зобов'язань.

Відповідно до ст. 20 Конвенції 1970 р. громадяни кожного з договірних держав користуються в усіх інших договірних державах безоплатною правовою допомогою нарівні з власними громадянами цих держав відповідно до законодавства держави, де потрібна безкоштовна право вая допомогу. Згідно ст. 26 тюремне ув'язнення за борги як засіб виконання або як запобіжний захід у цивільних або комерційних справах не може бути застосоване до ІНР-странцу, є громадянами однієї з договірних держав, в тих випадках, коли воно не застосовується до місцевим громадянам. Розглянута Конвенція, будучи дієвим інструментом здійснення співробітництва держав з виконання судових доручень, не поширюється ні на вручення документів з метою порушення процедур примусового виконання іноземних судових рішень, ні на саме їх виконання.

Універсальний документ у розглянутій сфері - Конвенція про міжнародне доступ до правосуддя 1980 замінює положення ч. III-VI Гаазької конвенції 1954 р. Від деякими змінами вона відтворює основні положення Гаазької конвенції 1954 Найбільш істотне зміна стосується порядку зносин при наданні правової допомоги. Стаття 9 Гаазької конвенції 1954 р. встановлювала, що «... судові доручення передаються консулом запитуючої держави владі, зазначеним запитуваною державою, .. Кожна договірна держава може заявити, повідомивши інші договірні держави, що воно бажає, щоб судові доручення, які підлягають виконанню на його території, передавалися йому дипломатичним шляхом »(ст. 9). Аналогічний порядок передбачений ст. 1 Конвенції про вручення судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах. Конвенція 1980 ввела порядок зносин через спеціально створювані органи (центральні органи), хоча кожна держава може використовувати і дипломатичні або консульські канали.

Кожен бере участь держава призначає центральний орган, на який покладається отримання судових доручень, що виходять від судових органів іншої Договірної держави, і передачу їх компетентному органу на виконання. Кожна держава організовує центральний орган відповідно до свого законодавства. Судові доручення передаються центральному органу запитуваної держави без втручання будь-якого іншого органу цієї держави.

В судовому дорученні має бути зазначено: «а) запитуючий орган і, якщо можливо, запитуваний орган; Ь) прізвища та адреси сторін судового розгляду і, у разі необхідності, їх представники; с) характер і предмет судового розгляду та короткий виклад фактичної сторони справи; d) докази, які потрібно отримати, або інші судові дії, які необхідно виконати.

При необхідності в дорученні вказується: е) прізвища та адреси осіб, яких необхідно допитати; f) питання, які не обхідно задати допитуваним особам, або факти, за якими їх необхідно допитати; g) документи чи інші об'єкти, які необхідно дослідити; j) прохання про отримання показань свідків під присягою або шляхом урочистої заяви і, в разі необхідності, особливі формулювання, які необхідно використовувати; i) особливі форми, застосування яких вимагається згідно із ст. II (особливі процесуальні форми за законодавством запитуючої держави). Ніякої легалізації або інших аналогічних формальностей не вимагається. Судове доручення не виконується в тій мірі, в якій особа, якої вона стосується, посилається на звільнення або заборону на дачу показань, встановлені: а) або законодавством запитуваної держави; Ь) законодавством запитуючої держави, про що було зазначено в судовому дорученні або що було підтверджено запитуючою органом на прохання запитуваного органу.

Крім того, кожна договірна держава може заявити, що вона визнаватиме такі звільнення і заборони, встановлені законодавством держави, іншої, ніж запитуюча запитувана держави, в тій мірі, в якій це буде вказано в його заяві.

У виконанні судового доручення може бути відмовлено лише в тій мірі, в якій: a)

його виконання в запитуваній державі не входить у функції судових органів; b)

запитувана держава вважає, що виконання доручення може завдати шкоди її суверенітету або безпеці.

У виконанні доручення не може бути відмовлено лише на тій підставі, що законодавство запитуваної держави передбачає виняткову компетенцію по даній справі або не передбачає порушення справи за даними підставах.

Відповідні положення в галузі надання правової допомоги встановлені і спеціальним багатосторонньою угодою в цій сфері країн СНД-Мінської конвенції 1993 р. У вилучення з загальноприйнятого порядку зносин між органами юстиції дипломатичними каналами або через посередництво центральних органів юстиції в силу Протоколу до Мінської конвенції 1993 країн СНД, підписаної 28 березня 1997 року, допускається можливість зносини через територіальні та інші органи (ст. 5), що, безумовно, значно спрощує процедури надання правової допомоги та здійснення конкретних юридичних актів.

Згідно з положеннями Мінської конвенції правова допомога надається в наступному обсязі: виконання процесуальних дій, передбачених законодавством запитуваної держави, складання і пересилання документів, пересилання та видача речових доказів, проведення експертизи, допит сторін, свідків, експертів і т. п. з метою забезпечення визнання та виконання судових рішень у цивільних справах і т. п., виконавчих написів, а також вручення документів.

Загальним правилом, причому застосовуваним не тільки щодо країн СНД, є положення про те, що порядок і форма вчинення процесуальної дії за запитом суду або іншого органу іноземної держави визначаються законом держави, на території якого здійснюється процесуальне дію. Разом з тим можуть бути допущені і виключення, в силу яких, якщо це не суперечить публічному порядку країни, що виконує іноземне судове доручення, будуть дотримуватися вимоги до форми згідно з законодавством запитуючої держави. Так, згідно зі ст. 8 Мінської конвенції «на прохання запитуючої установи вона може застосувати процесуальні норми запитуючої Договірної Сторони». М. М. Богуславський наводить приклад, коли радянські суди не відмовлялися при допиті свідків на території СРСР за дорученнями судів Великобританії або США керуватися вихідними від цих судів вопросниками (interrogatories), складеними за звичайною для суден «загального права» формі для прямого або перехресного допроса1 .

 Необхідно враховувати, що п. 5 Київського угоди країн СНД передбачено особливий порядок виконання судових доручень в рамках вирішення господарських спорів, що спрямовуються в Азербайджан, Вірменію, Білорусію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна, в силу якого судові доручення посилаються в названі країни поштовим зв'язком, без перекладу, безпосередньо в суди, компетентні вирішувати економічні суперечки на території цих держав. 

 У ряді випадків договори передбачають надання за запитом допомоги у встановленні місця роботи і розміру доходів відповідача, якщо в суді однієї із сторін пред'явлений позов про стягнення аліментів з особи, яка перебуває на території іншої Договірної держави (ст. 14 Російсько-польського договору 1996 р.) . Договірні держави приймають на себе зобов'язання по взаємного задоволення прохань з пересилання один одному в дипломатичному порядку без перекладу на мову іншої сторони і безкоштовно документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, які стосуються особистих прав та інтересів громадян іншої договірної сторони. Відмова у наданні правової допомоги може мати місце тільки у разі, якщо це завдає шкоди суверенітету, безпеці, громадському порядку або іншим важливим інтересам запитуваної сторони. 

 Важливим аспектом надання державами правової допомоги один одному виступає визнання документів, виданих органами однієї країни, на території іншої. Досить поширеним нині конвенційним принципом у цьому відношенні є положення про те, що в подібних випадках для визнання так званого екстериторіального дії національних документів однієї держави в межах юрисдикції іншого не потрібно їх офіційної легалізації: будучи забезпеченими державними печатками і належними підписами посадових осіб, такі документи повинні прийматися на території іншої країни - учасниці договору без додаткових вимог щодо їх посвідченню або легалізації. У світлі цього до документів, що походять з країн, з якими Росія уклала договори про правову допомогу, що передбачають звільнення від легалізації, не може бути пред'явлена ??вимога про апостиль (проставлении особливого штампа на самому документі або окремому аркуші, що скріплюється з ним), встановленому Гаазької конвенції , що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, від 5 жовтня 1961 г.327 

 Для ефективного і правильного поводження до норм міжнародних угод у галузі надання правової допомоги в Російській Федерації розроблений і діє ряд нормативних актів, прийнятих з метою полегшення задач компетентних органів з правозастосування (судів, органів нотаріату, РАГСу і т. п.). У їх числі слід насамперед назвати Закон «Про міжнародні договори Російської Федерації» від 15 липня 1995 р., Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів» від 21 червня 1988 р., постанова Президії Верховного Ради СРСР «Про заходи з виконання міжнародних договорів СРСР про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах» від 21 червня 1988 р., постанову Пленуму Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 11 червня 1999 р. № 8 «Про дію міжнародних договорів Російської Федерації щодо питань арбітражного процесу ». Останній з перелічених документів звертає на себе увагу тим, зокрема, що, кажучи про виконання судових доручень іноземних судів, він передбачає можливість направлення судового доручення в порядку і на умовах міжнародної ввічливості в відсутність міжнародного договору про правову допомогу (п. 19). 

 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =