загрузка...
Авторське право / Аграрне право / Адвокатура / Адміністративне право / Адміністративний процес / Бюджетна система / Гірське право / Цивільний процес / Цивільне право / Європейське право / Житлове право / Виборче право / Інформаційне право / Виконавче провадження / Історія політичних вчень / Конкурсне право / Конституційне право зарубіжних країн / Конституційне право Росії / Криміналістика / Міжнародне право / Спадкове право / Право власності / Право соціального забезпечення / Право юридичних осіб / Правознавство / Підприємницьке право / Сімейне право / Соціологія права / Судова психіатрія / Судова справа / Митне право / Теорія та історія держави і права / Трудове право / Кримінальне право / Кримінальний процес / Фінансове право / Екологічне право / Ювенальна юстиція / Юридична антропологія / Юридична техніка / Юридична етика
Головна >
Юридичні науки >
Міжнародне право >
« Попередня Наступна »
Ю. М. Колосов, Е. С. Кривчикова. Міжнародне право: підручник / відп. ред. А. Н. Вилегжаніна. - М.: Вища освіта, Юрайт-Іедат. - 1012 с., 2009 - перейти до змісту підручника

\ 18.2. Встановлення консульських відносин і відкриття консульських установ

загрузка...

Встановлення консульських відносин між державами провадиться за взаємною згодою. Хоча ні міжнародноправовому норми, яка зобов'язує держави встановлювати консульські відносини, проте відмова від цього суперечив би основним принципам сучасного міжнародного права. Це випливає насамперед з ст. 1 Статуту ООН, яка покладає на членів ООН обов'язку здійснювати міжнародне співробітництво і розвивати дружні відносини між націями.

Згода на встановлення консульських відносин може проявлятися різними способами. У міжнародній практиці встановлення дипломатичних відносин, як правило, означає і встановлення консульських відносин. Наприклад, обмін нотами між посольствами СРСР і Бірми у Великобританії 18 лютого 1948, в яких мова йшла про згоду обох держав встановити між собою «нормальні дипломатичні та консульські відносини».

Розрив дипломатичних відносин не спричиняє ipso facto розриву консульських відносин. У 1956 р., коли ФРН розірвала дипломатичні відносини з Югославією, консульські відносини між ними зберігалися і консульства продовжували функціонувати. Практиці відомі випадки, коли держави встановлювали і підтримували між собою тільки консульські відносини, як це було протягом тривалого часу між СРСР і ПАР до їх розриву у зв'язку з введенням проти ПАР санкцій ООН. У 1992 р. консульські відносини Росії з ПАР були відновлені одночасно з відновленням дипломатичних відносин.

Отже, консульські відносини можуть існувати незалежно від дипломатичних.

З встановленням консульських відносин виникає можливість відкриття консульських установ. Для цього потрібна згода держави, де консульська установа буде функціонувати. Домовленість про відкриття таких установ нерідко досягається на основі взаємності.

За цією угодою встановлюється і консульський округ, тобто район держави перебування, в межах якого консульська установа буде здійснювати свої функції, а також чисельність консульського персоналу.

Предметом домовленості є і клас консульської установи. У міжнародній практиці склалося поділ глав консульських установ на чотири класи: генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти. Відповідно іменуються і очолювані ними консульські установи.

Подальші зміни місцезнаходження консульської установи, її класу або консульського округу можуть здійснюватися акредитуючою державою тільки за домовленістю з державою перебування. Згода останнього необхідно і в тому випадку, якщо будь генеральне консульство або консульство має намір відкрити віце-консульство або консульське агентство не в тому місці, де воно саме знаходиться, що відображено в ст. 4 Віденської конвенції 1963 р.

Глави консульських установ призначаються акредитуючою державою, а допускаються до виконання своїх функцій державою перебування.

Документом, що засвідчує призначення глави консульської установи та її повноваження, є консульський патент (або подібний йому документ), в якому зазначаються його ім'я та прізвище, клас, до якого він належить, консульський округ і місцезнаходження консульської установи.

В одних державах цей документ підписується главою держави (США, Франція, Великобританія та ін) і скріплюється підписом міністра закордонних справ; в інших державах, включаючи Росію, консульський патент підписується міністром закордонних справ. Зазвичай по дипломатичних каналах консульський патент направляється уряду (практично в міністерство закордонних справ) держави перебування.

Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків лише після отримання екзекватури від держави перебування. Вона може мати форму окремого документа, але може виражатися і в відповідного напису на патенті.

Екзекватура - це акт держави перебування, яким воно остаточно допускає главу консульської установи до виконання офіційних консульських функцій.

У видачі екзекватури може бути відмовлено, причому яка відмовляє держава не зобов'язана повідомляти мотиви відмови.

Надалі до видачі екзекватури, що нерідко займає певний час, відповідно до норм міжнародного права глава консульської установи може тимчасово виконувати свої функції. Про те, що глава консульської установи допущений до виконання своїх функцій, держава перебування зобов'язана негайно повідомити владу консульського округу. Керівник консульського відділу посольства не потребує патенті і екзекватуру.

Два або кілька держав можуть за згодою держави перебування призначити одне і те ж особа в якості глави консульської установи в цій державі.

Консульські посадові особи, куди відноситься і керівник консульської установи, є основною категорією працівників консульської установи. Їм доручено в цій якості виконання консульських функцій (ст. 1 Віденської конвенції 1963 р.). Закони більшості держав передбачають, що консульські посадові особи повинні бути громадянами акредитуючої держави. З числа громадян держави перебування вони можуть призначатися не інакше як з чітко висловленої згоди цієї держави.

Особи, які виконують в консульській установі адміністративні або технічні обов'язки, називаються консульськими службовцями. Існує також категорія працівників обслуговуючого персоналу. В якості збірного поняття для всіх охарактеризованих вище категорій консульського персоналу у Віденській конвенції 1963 р. застосовується поняття «працівники консульської установи». Про призначення, прибуття та остаточне відбуття працівників консульської установи та про інші зміни, що впливають на їх статус, має повідомлятися держава перебування.

Сукупність глав консульських установ, що діють в даному консульському окрузі, становить (у вузькому сенсі) консульський корпус, який, проте, не виконує будь-яких функцій, крім церемоніальних. Датами видачі екзекватури визначається в кожному класі старшинство між главами консульських установ різних держав.

: Практично ж консульський корпус охоплює всіх консуль

ських посадових осіб, включаючи почесних консулів іноземних держав. Консульський корпус очолює старший по класу і перший за датою отримання екзекватури, якому присвоюється звання «дуайен консульського корпусу».

Держава перебування може в будь-який час повідомити репрезентована держава, що та чи інша консульська посадова особа є persona non grata, тобто небажаною особою. При цьому вона не зобов'язана мотиви свого рішення.

Репрезентована держава повинна відповідно відкликати таку особу або припинити її функції в консульській установі.

У вирішенні практичних питань відкриття консульських установ важливу роль відіграє сприяння держави перебування, яке, як сказано у Віденській конвенції 1963 р., має надавати «всі можливості для виконання функцій консульської установи». Зокрема, воно повинно або надати сприяння акредитуючій державі у придбанні згідно своїм законам і правилам приміщень для консульської установи, або надати йому допомогу в одержанні приміщень іншим шляхом. У разі необхідності воно повинно також надати допомогу консульській установі в отриманні придатних житлових приміщень для її працівників.

Взаємне надання сприяння в справі забезпечення функціонування посольств і консульських установ нерідко є предметом спеціальної домовленості сторін. Наприклад, згідно з Договором про дружбу і співпрацю між Росією і Грецією 1992 обидві сторони зобов'язалися забезпечувати умови для нормальної роботи і надавати на основі взаємності всебічне сприяння діяльності акредитованих на їх території дипломатичних, консульських та іних.представітельств.

« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =

енциклопедія  біфштекс  індичка  мус  наполеон